Іноді, щоб по-справжньому зрозуміти, чому сучасний продукт побудований саме так, а не інакше, варто повернутися до одного з перших рецензованих доказів у цій сфері. У 2008 році, у виданні Biomaterials, команда дослідників з Інституту прикладної хімії Китайської академії наук опублікувала роботу, яка сьогодні виглядає майже класичним, майже підручниковим прикладом. Саме через її методологічну простоту, ретельність і послідовність вона досі варта уважного розгляду, особливо для нас, як команди, що розробляє матеріал ResorBone™ для 3D-друкованих імплантів biodrook.

Проблема, яку намагалися вирішити ще 15 років тому

Полі(лактид-ко-гліколід), відомий за абревіатурою PLGA, один із найдетальніше вивчених резорбуючих поліефірів у медицині, з тривалою історією клінічного застосування та підтвердженою безпечністю. Проблема була не в його безпечності, а в біологічній «пасивності»: сам по собі, без додаткових компонентів, PLGA не має власної остеогенної біоактивності, він не стимулює остеобласти активніше синтезувати новий кістковий матрикс, просто механічно займає простір і поступово розкладається. Гідроксиапатит (ГА), навпаки, є структурним і хімічним аналогом мінерального компонента природної кістки. Атомне співвідношення кальцію до фосфору в синтезованому в цьому дослідженні ГА (приблизно 1,67) майже точно відповідає природному апатиту кістки. Але сирий, немодифікований ГА має суттєвий недолік у складі композитів: він схильний до агрегації, злипаючись у частинки розміром 2–5 мкм усередині полімерної матриці, замість того щоб рівномірно розподілитися по поверхні пор скаффолду, де мінерал справді потрібен для контакту з клітинами кістки. Тому дослідники запропонували елегантне рішення: синтезувати гідроксиапатит з поверхневим прищепленням поли(L-лактиду), назвавши результат g-HAP, розраховуючи, що тонкий полімерний шар покращить сумісність кожної частинки ГА з навколишньою PLGA-матрицею й запобігатиме утворенню великих агрегатів. Кількість прищепленого полімеру склала близько 5% від маси частинки, досить тонкий, але, як показали подальші результати, функціонально важливий шар.

Два незалежні тести: перевірка в м’язі і перевірка в справжній кістці

Дослідники протестували три матеріали, чистий PLGA, немодифікований композит HAP/PLGA та новий g-HAP/PLGA, двома паралельними, взаємодоповнюючими шляхами. Перший шлях: інтрамускулярна імплантація 18 кролям, із трьома паралельними зразками кожного матеріалу на тварину. Ця модель дозволяла спостерігати чисту біодеградацію та мінералізацію без жодного впливу механічного навантаження чи природного кісткового мікросередовища. Другий, набагато складніший і клінічно значущий шлях: заміщення справжнього критичного дефекту радіальної кістки, а саме 2-сантиметрового діафізарного дефекту, створеного хірургічно у 12 кролів. У цій частині дослідники додатково перевіряли ефект остеогенного фактора BMP-2, занурюючи скаффолди g-HAP/PLGA в розчин BMP-2 перед імплантацією. Стан імплантів у обох частинах дослідження оцінювали на 4, 8, 12 і 20 тижнях цілою низкою методів: скануючою електронною мікроскопією, комп’ютерною рентгенографією, атомно-емісійною спектрометрією з індуктивно зв’язаною плазмою (ICP-AES) для точного кількісного вимірювання вмісту кальцію, та класичною гістологією з забарвленням гематоксиліном-еозином і трихромом Massona.

Кістка, яка сформувалася як справжня кістка

Результати склали переконливу картину на обох рівнях спостереження. При інтрамускулярній імплантації обидва композитні матеріали виявились суттєво стабільнішими за чистий PLGA і демонстрували подібну динаміку мінералізації та біодеградації протягом усього періоду спостереження. Обидва композити показали здатність до двох можливих результатів: у частині зразків спостерігалася повна, активна мінералізація з різким стрибком вмісту кальцію (аж до 18,7–19% від маси матеріалу до 20-го тижня, майже в шість разів вище за початковий рівень), тоді як паралельні зразки того ж матеріалу переважно резорбувалися. Це двоякий сценарій, що залежав від неконтрольованих локальних факторів мікросередовища навколо кожного конкретного зразка, а не від хімії матеріалу самого по собі. Справжнім тестом на клінічну значущість була саме друга частина дослідження, заповнення реальних кісткових дефектів. Тут результати виявилися однозначними. Композити з гідроксиапатитом забезпечили значно швидше та потужніше формування нової кістки й помітно вищу остеокондуктивність порівняно з чистим полімером, а додавання BMP-2 до g-HAP/PLGA додатково прискорювало цей процес. Через 8 тижнів у групах кальцій-фосфатних композитів кістковий стрижень набув справді цілісної структури: з чітким кортикальним шаром і повноцінно сформованою кістковомозковою порожниною всередині. У групі чистого PLGA дефект залишався частково незаповненим навіть на цьому терміні, а формування кістки відбувалося переважно з периферійного окістя, а не з поверхні самого імпланту. Не менш цікавим виявилося порівняння між модифікованим і немодифікованим варіантом гідроксиапатиту. Поверхнева модифікація g-HAP дійсно забезпечила більш рівномірний розподіл наночастинок по поверхні пор скаффолду порівняно з немодифікованим HAP, де все ж спостерігалася характерна агрегація частинок у скупчення 2–5 мкм. Однак самі автори чесно визнають: незважаючи на це покращення розподілу, кінцева остеокондуктивність та мінералізація в групі g-HAP/PLGA виявилися практично ідентичними до групи немодифікованого HAP/PLGA, попри те, що фактичний вміст гідроксиапатиту в g-HAP/PLGA був дещо нижчим. Це підводить до практичного інженерного висновку самих авторів: саме сумарний рівень кальцію та фосфору, доступний у композиті, а не лише якість розподілу частинок, є ключовим фактором, що визначає остеогенну активність матеріалу.

Ранній, але фундаментальний доказ на шляху до ResorBone™

Це дослідження є одним із ранніх і найбільш показових прикладів у науковій літературі того, чому саме комбінація резорбуючого поліефіру та кальцій-фосфатної фази, а не полімер сам по собі, надійно забезпечує остеокондуктивність кісткового імпланту. За понад п’ятнадцять років, що минули з часу публікації цієї роботи, десятки подальших досліджень, включно з тими, що детально розглянуті в попередніх статтях цього блогу, лише підтвердили, розширили й уточнили цей базовий висновок на різних тваринних моделях, різних співвідношеннях полімеру й мінералу та різних технологіях виготовлення, включно з сучасним 3D-друком. Матеріал ResorBone™, з якого методом 3D-друку виготовляються імпланти biodrook, належить саме до цього широкого класу композитів. У дослідженні 2008 року тестувалася хімічно споріднена, але окрема система g-HAP/PLGA, розроблена в іншій дослідницькій установі, не ResorBone™ і не вироби biodrook. Пряме тестування продукції biodrook на тваринних моделях залишається окремим етапом, який ми розглядаємо як логічне, науково обґрунтоване продовження цієї загальної, вже добре встановленої дослідницької традиції. Накопичена за понад 15 років доказова база щодо композитів «резорбуючий полімер плюс гідроксиапатит», яку ця робота одна з перших системно задокументувала на реальній моделі загоєння кістки, дає обґрунтовану наукову підставу для інженерного підходу, застосованого у ResorBone™.

Джерело:

Zhang P, Hong Z, Yu T, Chen X, Jing X. In vivo mineralization and osteogenesis of nanocomposite scaffold of poly(lactide-co-glycolide) and hydroxyapatite surface-grafted with poly(L-lactide). Biomaterials. 2009;30(1):58–70. doi:10.1016/j.biomaterials.2008.08.041 Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника.
Перелом дистального радіуса, перелом кістки передпліччя безпосередньо біля зап’ястка, є, за статистикою, найпоширенішим типом перелому в усьому людському тілі: від 8 до 17% усіх переломів кісток загалом і до 72% усіх переломів передпліччя. Лише у США щороку від цього перелому страждають близько двохсот тисяч людей. Найчастішим і найсерйознішим ускладненням залишається малюніон, неправильне, зміщене зростання кістки, яке порушує біомеханіку всього зап’ястка. Стандартна хірургічна відповідь, коригувальна остеотомія: хірург свідомо «переламує» кістку в правильному місці й під правильним кутом, а потім фіксує її знову за допомогою титанової пластини, прикрученої шурупами. За даними Міністерства охорони здоров’я, праці та соціального забезпечення Японії, титан використовується у 95% усіх ортопедичних та 70% усіх хірургічних імплантів загалом. Але титан це компроміс. Він забезпечує жорстку фіксацію, яка залишає мало простору для природної фізіологічної гнучкості, що потенційно проблематично для розвитку дитячої кістки; існує задокументований, хоч і нечастий ризик міграції пластини, температурної чутливості, дискомфорту від відчутного під шкірою металу, зрідка алергічних реакцій. І, мабуть, найважливіше: майже завжди потрібна друга операція для видалення пластини. Команда з Базельського університету у Швейцарії у дослідженні 2024 року, опублікованому в 3D Printing in Medicine, поставила собі амбітну мету: чи можна замінити титанову пластину пацієнт-специфічним, повністю резорбуючим 3D-друкованим клиноподібним імплантом, який поступово розкладеться сам, виконавши свою роботу? Це питання напряму перетинається з напрямком, у якому побудований ResorBone™, матеріал, з якого 3D-друкуються імпланти biodrook.

Клин замість пластини: інша геометрична філософія

Ідея нового підходу елегантна саме своєю простотою. Замість зовнішньої пластини, яка перекриває місце остеотомії ззовні кістки, автори розробили компактний клиноподібний імплант (WSPSI), який вставляється безпосередньо в проміжок остеотомії, точнісінько як клин у щілину, і фіксується виключно резорбуючими компресійними шурупами, без жодної зовнішньої металевої пластини. Процес починався з КТ-сканування препарованих методом Тіля трупних передпліч, сегментації анатомії дистального радіуса, а потім віртуального планування остеотомії з точним кутом корекції 35 градусів, узгодженим із раніше опублікованим золотим стандартом хірургічного протоколу. Остеотомії виконувалися неповними, з навмисним залишенням інтактного переднього кортикального шару кістки, техніка, яка забезпечує додаткову природну стабільність ще до встановлення самого імпланту. Клиноподібні імпланти проєктувалися з клінічним запасом ходу лише 0,5 мм від задньої поверхні кістки, щоб гарантовано уникнути протрузії матеріалу за межі природних контурів кістки. Кожен клин мав вміщувати 16-міліметровий біорезорбуючий компресійний шуруп із поступово зростаючим діаметром від 3 до 3,7 мм. Матеріал для друку, комерційний Resomer® LR 706 S, композит 70% PLDLLA і 30% β-трикальційфосфату, той самий загальний клас композитів «резорбуючий поліефір плюс кальцій-фосфат», з якого побудований і ResorBone™. Друк здійснювався методом Arburg Plastic Freeforming, технологією, що поєднує принципи лиття під тиском з пошаровою тривимірною побудовою.

Момент істини: осьова компресія до самого зламу

Чотири трупні передпліччя отримали новий клиноподібний резорбуючий імплант, а п’яте зафіксували традиційною титановою пластиною як пряме порівняльне еталон. Кожен зразок закріпили в акриловій смолі, встановили в універсальну випробувальну машину і навантажували вздовж осі зі швидкістю 1 мм на хвилину до самого моменту руйнування конструкції. Результати виявились справді обіцяльними. Усі клиноподібні імпланти з PLDLLA/β-ТКФ витримали осьову компресію щонайменше 1211 Н, перш ніж почалося будь-яке пошкодження конструкції. Це важливе число: за раніше опублікованими біомеханічними даними, пікова сила удару на зап’ясток при типовому падінні вперед з висоти плечового пояса на рівні одного метра над землею становить приблизно 1021±161 Н. Іншими словами, навіть найслабший із протестованих резорбуючих зразків витримав механічне навантаження, що перевищує реалістичний, клінічно релевантний сценарій випадкового падіння пацієнта в перші тижні після операції. Найкращий зразок показав максимальну силу перед зламом кортикальної кістки аж 2736,4 Н, тоді як титанова пластина в еталонному зразку зламалась при 2415,6 Н: резорбуючий композит у найкращому своєму варіанті продемонстрував міцність, порівнянну і навіть трохи вищу, ніж золотий стандарт. Дослідники також детально проаналізували характер руйнування в кожному конкретному зразку. В одному з них зʼявилася тріщина, що поширювалась від краю просвердленого отвору для шурупа назовні, сигнал, що з’єднання гвинт-імплант потребує подальшого інженерного доопрацювання, наприклад збільшення відстані між отвором і краєм виробу.

Матеріал, який не забруднює себе і не забруднюється сам

Паралельно з механічним випробуванням провели окреме дослідження деградації, в реальному часі при 37°C і в прискореному режимі при 50°C протягом до чотирьох тижнів, що за формулою прискорення старіння Хукінса еквівалентно приблизно 10 тижням реальної деградації при нормальній температурі тіла. Результати виявилися обережно, але послідовно оптимістичними. pH розчину протягом усього періоду залишався в межах фізіологічно безпечного діапазону 7,4±0,2, без різкого закислення середовища. EDX-аналіз не виявив жодних металевих частинок, потенційно занесених із сопла 3D-принтера в процесі друку, важливе підтвердження того, що сам процес виробництва не забруднює композит сторонніми частинками, попри те, що керамічна фаза (β-ТКФ) твердіша за металеве сопло. Втрата маси зразків за час прискореної деградації виявилася дуже незначною, від 0,002% після 24 годин до максимум 0,467% після максимального терміну прискореного старіння, ознака повільного, контрольованого темпу резорбції. Виявилися й важливі практичні застереження, які самі автори чесно визнають: вимірювана температура склування матеріалу (50,26°C) виявилась суттєво нижчою за заявлену специфікацію виробника (60°C), очевидний наслідок термічної й механічної обробки під час самого процесу 3D-друку, коли матеріал нагрівається до 205°C під тиском 200 МПа. Це нагадування, що процес виготовлення сам по собі може змінювати фізичні властивості вихідного матеріалу, деталь, яку необхідно ретельно контролювати на кожному етапі виробничого процесу.

Механіка, хімія і те, що ще потрібно дослідити

Це дослідження є важливим сигналом для всієї галузі 3D-друкованих резорбуючих імплантів: пацієнт-специфічні вироби з композитів «резорбуючий поліефір плюс β-трикальційфосфат» уже сьогодні здатні забезпечувати механічну міцність, реально порівнянну з титаном, при повністю контрольованій, повільній деградації, той самий напрямок, у якому побудований ResorBone™. У цій роботі тестувався конкретний комерційний матеріал Resomer® LR 706 S, а не ResorBone™, і випробування проводилися на препарованих трупних передпліччях, а не на живих пацієнтах чи виробах biodrook. Автори також відкрито визнають важливе методологічне обмеження: перевірялася лише осьова механічна навантажуваність та хімічна поведінка матеріалу, тоді як біологічна реакція, те, як реальна кістка загоюється в контакті з таким клином, залишається невивченою й є прямим наступним етапом досліджень для всього класу подібних імплантів. Але вже на основі отриманих механічних і хімічних даних можна впевнено казати: інженерне обґрунтування переходу від металевих пластин до резорбуючих кальцій-фосфатних композитів у травматології стає дедалі міцнішим.     Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Jakimiuk A, Maintz M, Müller-Gerbl M, Thieringer FM, Keller M, Guebeli A, Honigmann P. 3D-printed patient-specific implants made of polylactide (PLDLLA) and β-tricalcium phosphate (β-TCP) for corrective osteotomies of the distal radius. 3D Print Med. 2024;10:42. doi:10.1186/s41205-024-00240-z
Є одна інтуїція про кісткові матеріали, яка здається настільки очевидною, що майже не потребує доказів: якщо гідроксиапатит є головним мінеральним компонентом природної кістки, то чим більше його в імпланті, тим краще й швидше кістка загоюватиметься навколо нього. Ця логіка формувала розробку кальцій-фосфатних матеріалів десятиліттями. Дослідження команди з Університету Бергена (Норвегія) та Александрійського університету (Єгипет), опубліковане у 2024 році в ACS Applied Materials & Interfaces, ставить під сумнів саму цю базову інтуїцію, і робить це на надзвичайно ретельному масиві даних, що охоплює і матеріалознавство, і клітинну біологію, і живу тваринну модель. Реальне питання, як виявилося, полягає не в тому, «скільки гідроксиапатиту в матеріалі», а в тому, «наскільки швидко цей гідроксиапатит вивільняє свій кальцій у навколишнє середовище». Ці два параметри, вміст мінералу і темп його вивільнення, далеко не завжди йдуть у парі так просто, як здається, а їхнє співвідношення критично впливає на те, чи буде матеріал справді сприяти загоєнню кістки, чи гальмуватиме його. Для будь-якого розробника 3D-друкованих кальцій-фосфатних композитів, включно з нами як командою ResorBone™, це питання далеке від академічної абстракції: воно прямо визначає, яке співвідношення полімеру й мінеральної фази дасть оптимальний клінічний результат.

Чотири матеріали, надруковані за одним принципом

Основою слугував поли(лактид-ко-триметиленкарбонат) (PLATMC), резорбуючий поліефір з хорошими механічними властивостями та контрольованою деградацією. Його змішали з гідроксиапатитом субмікронного розміру (менше 200 нм) у трьох концентраціях, 10%, 30% та 50% за масою (групи HA10, HA30, HA50), плюс контрольна група чистого PLATMC. Усі варіанти виготовлялися методом пневматичного екструзійного 3D-друку, тим самим класом технологій, що лежить в основі виробництва сучасних тривимірних медичних імплантів, включно з підходом, застосованим при друку виробів biodrook. Перед біологічними тестами дослідники провели повну фізико-хімічну характеризацію кожного варіанта: друкованість, поверхневу шорсткість, змочуваність, механічні властивості, термічну стабільність. Виявилося, що зі зростанням концентрації ГА поверхнева шорсткість зростає драматично: у групі HA50 вона була майже у вісім разів вищою, ніж у чистого PLATMC чи HA10, тоді як міцність при розтягуванні поступово знижувалась, від 13,2 Н/мм² у чистого полімеру до лише 7,9 Н/мм² у HA50. Це вже сама по собі важлива інженерна деталь: додавання мінерального наповнювача завжди балансує між біологічною активністю і механічною цілісністю виробу. Але справжнім серцем дослідження стало вимірювання вивільнення кальцію в буферному розчині протягом 100 днів, незвично тривалий термін для такого тесту, що дозволило побачити не миттєвий «спалах», а довгострокову динаміку.

Дві абсолютно різні історії вивільнення кальцію

Група HA10 продемонструвала спокійну, майже непомітну кінетику: за перші 30 днів вийшло лише близько 27 мкг кальцію на грам матеріалу, а за всі 100 днів сукупно приблизно 93 мкг/г, або 4,8 мкг на мілілітр розчину. Скромні, майже мінімальні концентрації порівняно з тим, що зазвичай асоціюють з «активним» кальцій-фосфатним матеріалом. HA30 та HA50 розповіли зовсім іншу історію. У перші дві доби відбувся різкий, майже вибуховий викид кальцію, до 290 і 406 мкг/г відповідно, і після цього вивільнення продовжувалося на стабільно високому рівні протягом усіх наступних 100 днів, без виходу на плато. Сукупний обсяг досяг 591–636 мкг/г, у понад шість разів більше, ніж у обережної групи HA10. Логіка «більше кальцію, краще для мінералізації» мала би підтвердитись саме тут. Але сталося прямо протилежне.

Коли клітини кажуть «занадто багато»

У культурі мезенхімальних стовбурових клітин людини, посіяних на кожному з варіантів, дослідники спостерігали чітку картину: на HA30 і особливо HA50 вже на 14-й день культивування прикріпилося помітно менше живих клітин, ніж на PLATMC та HA10, а секреція мінералізованого позаклітинного матриксу (Alizarin Red staining) там теж виявилась нижчою. На 21-й день HA10 продемонстрував вищий рівень кальцифікованого матриксу, ніж усі інші групи, включно з чистим полімером. На 28-й день, у фінальній контрольній точці, саме чистий PLATMC та HA10 показали виразне зростання біомінералізації, тоді як у HA30 і HA50 показник виявився статистично найнижчим. Аналіз поверхні матеріалу методом EDX до і після 14 днів культивування розкрив ще одну деталь: на HA30 та HA50 рівень кальцію на поверхні значно знизився, без жодного нового відкладення кальцифікованого матриксу. На PLATMC та HA10, навпаки, рівень кальцію зріс, бо саме там клітини активно нарощували новий мінералізований шар. На матеріалах із помірним вивільненням кальцій додавався роботою клітин; на матеріалах з надлишковим вивільненням він просто вимивався, не приносячи ніякого біологічного результату.

Живий організм підтвердив те, що показала пробірка

На моделі дефекту кальварії кроля через 4 та 8 тижнів після імплантації PLATMC та HA10 продемонстрували найбільший обсяг нової кістки з чіткими ознаками контактного остеогенезу, прямого прилягання новоутвореної тканини до поверхні матеріалу. У HA30 та HA50 спостерігався так званий дистантний остеогенез: кістка формувалася на відстані від матеріалу, залишаючи прошарок фіброзної тканини між ними, класична ознака слабкої остеокондуктивності. На основі всієї сукупності даних автори роблять конкретний, практично застосовний висновок: щоб зберегти остеокондуктивну активність, кумулятивне вивільнення кальцію не повинно перевищувати приблизно 25–30 мкг на грам матеріалу.

Урок дозування для інженерії ResorBone™

Це дослідження є цінним і дещо контрінтуїтивним нагадуванням, що робота з біологічно активними матеріалами схожа на дозування ліків: правильна доза лікує, надлишкова шкодить. Клітини кістки надзвичайно чутливі до локальної концентрації позаклітинного кальцію, і надмірний, різкий приплив іонів може пригнічувати саме той процес мінералізації, який мінеральна фаза мала б стимулювати. Композитні матеріали класу ResorBone™, з якого 3D-друкуються імпланти biodrook, орієнтуються не на максимізацію вмісту гідроксиапатиту чи трикальційфосфату в складі, а на контрольовану, поступову деградацію полімерної матриці, узгоджену з фізіологічно прийнятним темпом мінералізації, а не з ним конкуруючу. У дослідженні Hassan et al. тестувалася конкретна система PLATMC/HA, а не ResorBone™ і не вироби biodrook напряму, проте сам висновок про існування «терапевтичного вікна» вивільнення кальцію є цінним науковим орієнтиром для всієї галузі, що працює з подібними композитами.   Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Hassan MN, Eltawila AM, Mohamed-Ahmed S, Amin WM, Suliman S, Kandil S, Yassin MA, Mustafa K. Correlation between Ca Release and Osteoconduction by 3D-Printed Hydroxyapatite-Based Templates. ACS Appl Mater Interfaces. 2024;16:28056–28069. doi:10.1021/acsami.4c01472
Уявіть конструкцію з двох матеріалів: гнучкого каркасу та твердих блоків, покладених поруч, але не по-справжньому з’єднаних. Під навантаженням така конструкція завжди починає руйнуватися саме на межі двох фаз, там, де вони дотикаються, але не тримаються одна за одну. Це майже буквальна метафора головної інженерної проблеми, з якою десятиліттями бореться розробка кісткових імплантатів. Резорбуючий полімер сам по собі м’який, податливий, дружній до тканин, але біологічно «німий»: він добре розкладається, не викликає токсичної реакції, проте нічим не сигналізує клітинам кістки, що варто активніше ділитися й наростати. Гідроксиапатит (ГА), навпаки, хімічно й структурно є близьким родичем мінеральної складової самої кістки, тому клітини охоче його «впізнають». Але в чистому вигляді ГА крихкий, погано резорбується, і, що найважливіше для інженерії композитів, погано зчіплюється з полімерною матрицею на молекулярному рівні: частинки мінералу мають звичку злипатися у грудки замість рівномірного розподілу по всьому об’єму матеріалу. Саме цю проблему намагалася вирішити команда матеріалознавців і хірургів з Наньчанського та Уханьського університетів у Китаї, опублікувавши в 2014 році в PLoS ONE дослідження композиту з довгою назвою PBLG-g-HA/PLLA. За абревіатурою криється проста ідея: до поверхні кожної наночастинки гідроксиапатиту хімічно «пришивають» молекули полі(γ-бензил-L-глутамату), синтетичного поліпептиду, що слугує молекулярним перехідним шаром між мінералом і полімерною матрицею поли-L-лактиду (PLLA). Принцип не новий сам по собі: поверхнева модифікація неорганічних наповнювачів для покращення сумісності з органічною основою застосовується в матеріалознавстві десятиліттями. Але саме перенесення цього прийому на кальцій-фосфатні кісткові композити стало одним із будівельних блоків цілого напрямку, до якого сьогодні належить і ResorBone™, матеріал, з якого методом 3D-друку виготовляються імпланти biodrook.

Дизайн дослідження: чотири групи, вісімнадцять тварин, три контрольні точки

Дослідники обрали класичну модель двобічного дефекту у стегновій кістці (femoral condyle) щурів лінії Wistar, коли кожна тварина отримала два дефекти одразу, по одному на кожній кінцівці. Це дозволило раціонально розподілити чотири варіанти лікування між 18 тваринами: порожній контрольний дефект, чистий PLLA без наповнювача, немодифікований композит HA/PLLA і, нарешті, новий PBLG-g-HA/PLLA. Скаффолди виготовляли методом термоіндукованого фазового розділення, технологією, яка дає пористу тривимірну структуру без застосування розчинників, залишки яких завжди становлять ризик для навколишньої тканини. Через 2, 4 та 8 тижнів тварин обстежували цілим набором взаємодоповнюючих методів. Мікро-КТ давала об’ємну кількісну картину: скільки саме мінералізованої тканини утворилося у відсотках від загального обсягу дефекту (показник BV/TV). Гістологічне забарвлення гематоксиліном та еозином відкривало загальну архітектуру тканини під світловим мікроскопом, а спеціальне забарвлення Safranin O виявляло ділянки ендохондрального окостеніння, того самого шляху формування кістки через попередню хрящову стадію, яким природно ростуть довгі кістки в ембріональному розвитку. Імуногістохімія на колаген I типу показувала, наскільки активно клітини синтезують основний білковий каркас кісткового матриксу, а TRAP-забарвлення виявляло остеокласти, клітини-«демонтажники», чия надмірна активність могла би свідчити про запальну чи відторгувальну реакцію.

Що показала кістка на кожному етапі

Результати мікро-КТ виявилися послідовними впродовж усього спостереження. Уже на другому тижні обсяг новоутвореної кістки в групах з гідроксиапатитом почав помітно перевищувати показники чистого PLLA, і цей розрив лише зростав до восьмого тижня. Цікавий нюанс: статистично значущої різниці між HA/PLLA і PBLG-g-HA/PLLA виявлено не було на жодній із контрольних точок; обидва варіанти з мінеральним наповнювачем показали приблизно однаковий результат, попри те, що поверхнева модифікація теоретично мала б покращувати розподіл частинок у матриці. Гістологія додала важливих деталей. У групах з ГА кістка формувалася рясно, причому значна її частка утворювалася саме через ендохондральний механізм, що вважається найбільш «природним» шляхом регенерації, максимально наближеним до фізіологічного росту кістки. Забарвлення на колаген I типу показало найвищу експресію саме в групах з мінералом. Це не просто присутність кальцію в тканині, а справжнє, активне дозрівання органічного каркаса, в який потім вбудовуватимуться кристали гідроксиапатиту. А кількість остеокластів статистично не відрізнялася між усіма чотирма групами: жоден із композитів не спровокував надмірної, патологічної резорбції, організм не сприймав матеріал як загрозу.

Що з цього випливає для інженерії композитних матеріалів

Головний висновок цієї роботи виходить далеко за межі конкретної молекули PBLG. Він стосується самого принципу побудови кісткового імпланту: саме присутність кальцій-фосфатної фази в резорбуючій полімерній матриці, а не полімер сам по собі, запускає й підтримує остеокондукцію, здатність матеріалу підтримувати ріст кістки безпосередньо на своїй поверхні. Полімер без мінералу залишається лише тимчасовим механічним каркасом; полімер з правильно інтегрованою мінеральною фазою вже здатен «розмовляти» з клітинами кістки на їхній власній хімічній мові. Ми не застосовуємо в ResorBone™ саме технологію поверхневого прищеплення PBLG, описану в цій роботі, і жодне з досліджень, які ми оглядаємо в цій серії матеріалів, не тестувало ResorBone™ чи вироби biodrook безпосередньо. Однак принцип, покладений в основу PBLG-g-HA/PLLA (резорбуючий полімер, армований кальцій-фосфатною фазою для запуску остеокондукції), це той самий принцип, на якому будується наш матеріал. Кожне нове дослідження такого класу, включно з цим, зміцнює наукове підґрунтя для інженерного напрямку, обраного в розробці ResorBone™.   Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Liao L, Yang S, Miron RJ, Wei J, Zhang Y, Zhang M. Osteogenic Properties of PBLG-g-HA/PLLA Nanocomposites. PLoS ONE. 2014;9(9):e105876. doi:10.1371/journal.pone.0105876
Більшість наукових досліджень кісткових імплантів обмежуються тижнями чи, у кращому разі, кількома місяцями спостереження. Це зрозуміло: тваринні дослідження дорогі, тривалі й вимагають ретельного етичного погодження. Але саме через це виникає прогалина в знаннях: що насправді відбувається з резорбуючим матеріалом через рік після імплантації? Через півтора? Чи не втрачає композит контакт із кісткою на такій довгій дистанції часу, коли полімерна фаза вже активно розкладається, а нова кісткова тканина ще не сформувала свою остаточну архітектуру? Французька команда під керівництвом Гі Дакюльсі з Університету Нанта поставила собі саме ці запитання і отримала відповідь, що витримала перевірку часом у буквальному сенсі: публікація у Biomaterials у 2011 році описує спостереження, яке тривало 76 тижнів, майже півтора роки безперервного моніторингу на живих тваринах.

Три матеріали, витримані на довгій дистанції

У центрі уваги порівняння трьох матеріалів. Перший, чистий співполімер P(96L/4D)LA, полілактид зі співвідношенням L- та D-мономерів 96 до 4: невелика домішка D-лактиду свідомо порушує ідеальну кристалічну структуру чистого поли-L-лактиду, роблячи матеріал менш кристалічним і трохи швидше, контрольованіше деградуючим. Другий і третій, два композити того самого полімеру з β-трикальційфосфатом (β-ТКФ) у концентраціях 10% та 24%. Матеріали виготовляли методом твін-екструзії з подальшим самоармуванням, технологією, яка орієнтує молекулярні ланцюги полімеру вздовж осі імпланту, помітно підвищуючи механічну міцність готового виробу. Циліндричні зразки (6 мм у діаметрі, 8 мм у довжину) імплантували у критичні дефекти латерального мищелка стегнової кістки, усього 54 циліндри в 27 кролів, розподілених на групи спостереження 24, 48 і 76 тижнів. Методологічна ретельність цього дослідження вражає навіть за сучасними стандартами. Дослідники застосували мікро-КТ для об’ємної кількісної оцінки, скануючу електронну мікроскопію із зворотнорозсіяними електронами для деталізованого вивчення межі кістка-імплант, поляризаційну мікроскопію зі спеціальним фільтром, що дозволяла чітко розрізняти орієнтований колаген нової кістки, м’які тканини й частинки β-ТКФ. Найвитонченішим прийомом стало флуоресцентне мічення живих тварин двома ін’єкціями тетрацикліну за 10 і 2 дні до евтаназії, що буквально «підсвічувало» активну зону росту кістки саме в момент, максимально близький до завершення спостереження.

Розбіжність шляхів: коли гідроліз стає видимим

Перші 24 тижні пройшли для всіх трьох груп відносно спокійно: гідроліз естерних зв’язків у поліефірному ланцюгу лише розпочався, суттєвих видимих відмінностей ще не спостерігалося. Але між 24-м і 76-м тижнем шляхи трьох матеріалів принципово розійшлися. У групі чистого полімеру до 76-го тижня почалася масштабна деградація: імплант почав виділяти дрібні частинки безпосередньо в тканину, а навколо нього з’явилися чіткі гістологічні ознаки локалізованої резорбції прилеглої кістки. Простими словами, організм почав розбирати власну, вже сформовану периферійну кістку швидше й хаотичніше, ніж полімер контрольовано звільняв для неї простір. Обидва композити з β-ТКФ поводилися принципово інакше. Так, прямий контакт із кісткою з часом дещо зменшувався і в них, це природний наслідок будь-якої деградації. Але кісткові трабекули залишалися прикріпленими саме перпендикулярно до поверхні імпланту, у прямому фізичному контакті з частинками кальцій-фосфату, навіть коли навколишня полімерна матриця вже помітно розкладалася. На 76-му тижні контакт кістки з композитом, що містив 24% β-ТКФ, виявився на 64% вищим, ніж із чистим полімером. За даними мікро-КТ, тривимірна втрата контакту кістки для чистого полімеру на цьому терміні досягла 54%, тоді як для обох композитів вона була суттєво меншою. Проте найпереконливішим доказом стало саме флуоресцентне мічення: активне ремоделювання кістки на межі імплант-кістка зберігалося протягом усього періоду спостереження виключно в групах з β-ТКФ. У групі чистого полімеру після 48-го тижня жодної активної кісткової перебудови на межі вже не фіксувалося: межа, за висловом самих авторів, просто «замовкла».

Хімія буферизації: чому мінерал заспокоює кислотність

Механізм пояснюється базовою хімією деградації поліефірів. Коли аліфатичний поліефір гідролізується, молекули води атакують естерні зв’язки в ланцюгу, утворюючи карбоксильні кінцеві групи й кислі продукти розпаду, молочну кислоту та її похідні олігомери. У певних концентраціях ці продукти можуть локально знижувати pH тканинного середовища, дратуючи прилеглі клітини та провокуючи посилену, непрогнозовану резорбцію, саме те, що спостерігалося у групі чистого полімеру. Кальцій-фосфатні частинки в композиті працюють як внутрішній хімічний буфер: вони поступово виділяють базові іони кальцію та фосфату, які нейтралізують кислі продукти гідролізу прямо в місці їхнього утворення, не даючи локальному pH відхилятися надто далеко від фізіологічної норми. Це елегантне, майже самодостатнє рішення однієї з фундаментальних проблем усього класу резорбуючих поліефірних імплантів. Саме цей принцип, контрольована, самобуферизована деградація матриці, узгоджена з поступовим наростанням остеокондуктивної активності мінеральної фази, лежить в основі підходу, застосованого у ResorBone™, з якого 3D-друкуються імпланти biodrook. У дослідженні Daculsi et al. тестувалася конкретна система P(96L/4D)LA/β-ТКФ, а не ResorBone™ і не вироби biodrook напряму. Але ця робота залишається однією з найтриваліших і методологічно найретельніших доказових баз про те, як подібні композити реально поводяться в живій кістковій тканині протягом справжнього, «людського» терміну загоєння, не тижнів, а місяців і навіть років.     Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Daculsi G, Goyenvalle E, Cognet R, Aguado E, Suokas EO. Osteoconductive properties of poly(96L/4D-lactide)/beta-tricalcium phosphate in long term animal model. Biomaterials. 2011;32:3166–3177. doi:10.1016/j.biomaterials.2011.01.033
Більшість матеріалів, які ми розглядаємо в цій серії, ще проходять шлях від лабораторії до операційної. Але клінічна практика вже дає перші реальні приклади того, як резорбуючі 3D-друковані каркаси працюють не на тваринних моделях, а в тілі конкретної людини. У січні 2023 року в Квінсленді, Австралія, така операція відбулася вперше в світовій практиці саме в такому поєднанні техніки й матеріалу. Пацієнт Джон Менверінг втратив половину нижньої щелепи через онкологічне захворювання. Спершу її реконструювали класичним способом, взявши фрагмент кістки з його власної гомілки. Але після подальшого протипухлинного лікування цей трансплантат почав руйнуватися, і хірургу Майклу Вейджелзу знадобилося шукати інше рішення.

Каркас замість шматка власної кістки

Новий підхід використав імплант, розроблений австралійсько-сінгапурською компанією Osteopore: пористий, біодеградуючий 3D-друкований каркас, який обгорнули тонким шаром окістя, тканини, що вкриває кістку і містить клітини-попередники остеобластів. Ідея полягала не в тому, щоб одразу замінити втрачену кістку готовим фрагментом, а в тому, щоб дати організму каркас, усередині якого нова кістка зможе відрости сама. За словами представника компанії-розробника доктора Джинг Ліма, конструкція імпланту спеціально розрахована так, щоб тканини й кровоносні судини проростали не лише навколо каркаса, а крізь весь обсяг скаффолда. Це прямий наслідок пористої архітектури, закладеної ще на етапі друку, та ретельного підбору матеріалу під конкретне клінічне завдання.

Чому проростання судин важливіше за саму форму

Це технічне уточнення насправді дуже суттєве. Кістка, позбавлена власного кровопостачання, не виживає, хоч би яку ідеальну геометричну форму не мав імплант. Тому недостатньо просто заповнити дефект матеріалом потрібної форми: сама внутрішня структура повинна давати судинам і клітинам фізичний шлях усередину каркаса, а не лише вздовж його зовнішньої поверхні. Саме тому пориста тривимірна архітектура, а не суцільний блок матеріалу, залишається наскрізним принципом у переважній більшості сучасних кісткових скаффолдів, включно з тими, що розглядалися в попередніх дослідженнях цієї серії. За задумом лікарів, протягом наступних приблизно двох років імплант поступово розсмоктується, поки на його місці не сформується власна, повноцінна кісткова тканина пацієнта. Це усуває потребу в другій операції для вилучення матеріалу, ризик, який залишається постійним супутником усіх нерезорбуючих металевих чи керамічних кісткових імплантів.

Один клінічний випадок і загальний науковий принцип

Сам випадок ілюструє загальний принцип, який лежить в основі всього класу резорбуючих кісткових каркасів: пориста структура, здатна пропускати судини й клітини крізь весь свій об’єм, і поступова, контрольована деградація матеріалу синхронно з наростанням нової кістки. Це саме той інженерний напрямок, у якому розвивається клас композитів, до якого належить і ResorBone™. Клінічні випадки такого штибу цінні саме тим, що показують: концепція резорбуючого остеокондуктивного каркаса вже вийшла за межі лабораторних досліджень на тваринах і працює в реальній хірургічній практиці, навіть у складних, нестандартних клінічних сценаріях.   Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого медіаматеріалу про конкретний клінічний випадок і не є рекламним твердженням про властивості будь-якого конкретного медичного виробу. У згаданому випадку застосовувався виріб виробництва Osteopore, а не ResorBone™ чи вироби biodrook. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Keane P. World-first Surgery to Help Man Regenerate Jaw Thanks to 3D Printing. 3D Printing. Published March 13, 2023. https://3dprinting.com/news/world-first-surgery-to-help-man-regenerate-jaw-thanks-to-3d-printing/
У біоматеріалознавстві існує два принципово різні рівні «доброти» матеріалу стосовно кістки, і різницю між ними легко проґавити, якщо не знати, куди дивитись. Перший, звичніший рівень, остеокондукція: здатність матеріалу пасивно не заважати кістці рости на своїй поверхні, слугувати сумісним каркасом, уздовж якого клітини можуть мігрувати й відкладати новий матрикс. Другий, набагато рідкісніший і клінічно набагато цінніший, остеоіндукція: здатність матеріалу самостійно, без жодних доданих клітин чи факторів росту, ініціювати формування абсолютно нової кісткової тканини навіть там, де кістки взагалі не мало бути, наприклад, прямо в товщі скелетного м’яза. Довгий час у літературі вважалося, що остеоіндукція є майже виключною властивістю пористих кальцій-фосфатних керамічних матеріалів, і що для її прояву необхідна саме внутрішня пориста архітектура. Дослідження команди з Університету Твенте та біотехнологічної компанії Xpand Biotechnology в Нідерландах, опубліковане у Biomatter у 2014 році, поставило під сумнів цю усталену межу, і результати мають прямий стосунок до інженерії 3D-друкованих виробів на основі композитів класу ResorBone™, до якого належать імпланти biodrook.

Ідея: щільний матеріал і штучно створений «сховок»

Ключова інженерна ідея полягала в тому, щоб виготовити композит методом екструзії, технологією, яка принципово не потребує органічних розчинників на будь-якому етапі виробництва. Залишки розчинників у готовому імпланті надзвичайно важко видалити повністю, і навіть слідові кількості можуть бути токсичними для тканин. Склад композиту: 50% поли(D,L-лактиду) і 50% нанорозмірного гідроксиапатиту власного виробництва, з частинками довжиною близько 309 нанометрів і шириною близько 70 нанометрів. FTIR-спектроскопія підтвердила успішну інтеграцію мінеральної фази в полімерну матрицю: у спектрі композиту з’явилися чіткі фосфатні та гідроксильні смуги поглинання, характерні саме для гідроксиапатиту й відсутні в спектрі чистого PLA. Метод екструзії дав щільний, повністю непористий матеріал, прямо протилежний тому типу структури, який традиційно вважався необхідним для остеоіндукції. Щоб перевірити, чи здатен такий щільний матеріал усе одно ініціювати формування кістки, дослідники сконструювали дещо хитромудрий, але концептуально елегантний імплант: дві щільні пластини композиту наклеювали одна на одну, розділяючи тонкими проміжними спейсерами. У результаті між пластинами утворювалась вузька, штучно створена «захищена» щілина, імітація тієї самої внутрішньої пори, яку принципово вилучили з конструкції самого матеріалу.

Собаки, паравертебральні м’язи і дванадцять тижнів мовчазного очікування

Дванадцять імплантів композиту PLA/HA та п’ять контрольних імплантів чистого PLA встановили внутрішньом’язово вісьмом дорослим безпородним собакам. Через 12 тижнів тварин піддали евтаназії, а зразки з навколишньою тканиною направили на детальний гістологічний аналіз. Результат виявився показовим уже на найпростішому етапі, вилученні зразків. З п’яти імплантованих зразків чистого PLA лише два вдалося взагалі знайти; там, де мали залишатися ще три, дослідники не виявили жодних слідів матеріалу чи тканинної реакції, крім звичайного м’яза: матеріал повністю розчинився, не залишивши по собі й слідів. Натомість усі дванадцять імплантів PLA/HA були успішно вилучені для аналізу (два довелося виключити з подальшого гістологічного дослідження через технічну проблему на етапі підготовки зразків). Але справжня новина чекала під мікроскопом. У всіх десяти якісно проаналізованих зразках PLA/HA дослідники виявили формування справжньої гетеротопічної кістки прямо в товщі м’язової тканини, без жодних доданих клітин чи факторів росту. Найбільше кістки формувалося саме в ділянках поблизу входу до штучно створеної захищеної щілини та в зонах найбільш вираженої деградації самого композиту. Новоутворена кістка мала цілком фізіологічний вигляд: мінералізований матрикс, вирівняний прямо з шаром активних остеобластів, а максимальна глибина проростання в глибину імпланту досягала приблизно 4 мм. У жодному з двох знайдених зразків чистого PLA, попри цілком помітну деградацію самого полімеру, жодних гістологічних слідів кістки не виявили.

Клітинна біологія підтвердила те, що показала тваринна модель

Ще до тваринного етапу дослідники показали, що в фізіологічному сольовому розчині (SPS) з композиту PLA/HA відбувалося стабільне, безперервне вивільнення кальцію і фосфату протягом усіх 12 тижнів, без ознак виходу на плато, на відміну від чистого PLA, з якого за той самий термін не вивільнилося взагалі жодних вимірюваних кількостей цих іонів. ALP-активність клітин, посіяних на композиті, була вищою, ніж на чистому PLA, у обох тестованих середовищах, причому різниця досягла статистичної значущості саме на 14-й день культивування в остеогенному середовищі.

Що цей результат відкриває для геометрії й архітектури 3D-друку

Значення цього дослідження виходить далеко за межі одного конкретного складу PLA/HA. Воно доводить: остеоіндуктивний потенціал може проявлятися і в щільних, повністю непористих композитах класу «резорбуючий поліефір плюс гідроксиапатит», якщо загальна конструкція виробу забезпечує правильні геометричні умови, насамперед той самий «захищений» простір, у якому нова кісткова тканина може безпечно дозрівати. Це прямо стосується того, як інженери проєктують геометрію 3D-друку й внутрішню архітектуру виробів на основі композитів класу ResorBone™: сама конструкція імпланту, а не лише хімічний склад, здатна впливати на те, наскільки активно матеріал сприятиме формуванню нової кістки. У цьому дослідженні тестувався не ResorBone™ і не вироби biodrook, а спеціально розроблений екструдований композит PLA/HA (50/50). Пряме тестування продукції biodrook на подібних тваринних моделях залишається окремим, майбутнім етапом досліджень. Проте ця робота суттєво розширює наукову доказову базу щодо того, що клас композитів «резорбуючий поліефір плюс гідроксиапатит» здатний на набагато більше, ніж просто пасивно підтримувати ріст кістки: за правильно спроєктованих умов такі матеріали можуть активно, самостійно запускати процес формування нової кісткової тканини.     Ця стаття є науково-популярним оглядом опублікованого дослідження і не є рекламним твердженням про властивості конкретного медичного виробу. Відповідність і клінічну ефективність імплантів biodrook підтверджує власна документація виробника. Джерело: Danoux CB, Barbieri D, Yuan H, de Bruijn JD, van Blitterswijk CA, Habibovic P. In vitro and in vivo bioactivity assessment of a polylactic acid/hydroxyapatite composite for bone regeneration. Biomatter. 2014;4:e27664. doi:10.4161/biom.27664

ЗВ'ЯЗАТИСЯ З НАМИ

info@biodrook.com

Почніть створювати майбутнє доступних біотехнологій разом із biodrook вже сьогодні!